 Тепер уже немає страшного світу тоталітарних режимів, в якому окремо взята людина нічого не вирішує. Немає явної приреченості, немає тужливого вибору між «великим злом» і «трохи меншим злом», де третього не дано. У Росії, на жаль, було саме так. У Німеччині було так само, якщо не гірше.
А у нас була УПА. А значить – був особистий вибір кожної окремої людини. Вибір не між «великим і меншим злом», а між Злом і Добром. Вибір, відмову від якого не замаскуєш знаменитою фразою всіх боягузів і зрадників – «ну, знаєте, час був такий, від нас нічого не залежало». Вибір, за який кожен відповідає сам, перед Тим або чим, в Кого або в що він вірить.
Виявляється, можна було не розриватися між співпрацею з наці і покірністю комі. Можна було відважно викрикнути «Чума на обидва ваші доми!» і піти в ліс. Піти в УПА.
ОБСЄ в 2009 році нарешті зрівняла сталінізм з гітлеризмом. Для простих сільських парубків з УПА це було очевидно ще в 1942-му. Той випадок, коли селянська простота куди краща за політичні мудрування.
І не важливо, чи були шанси на перемогу. Якщо не було – тим відповідальнішим був цей вибір. Якщо на війну йдуть, математично оцінюючи шанси на виграш і програш – це військова кампанія. Це ремесло генералів. Якщо йдуть просто тому, що совість не дозволяє не піти – це Священна Війна. Це – справа Громадян.
У нас була УПА. А значить – були Громадяни. Громадяни країни, якої ще не було на картах світу. Країни, яка не повинна була виникнути за планами що одних окупантів, що інших. Країни, в якої не було визнаного прапора і герба, держапарату, дипслужби, валюти, регулярної армії, взагалі нічого не було. Були лише Громадяни. І у цих Громадян була своя «саморобна» армія – УПА.
Якщо в країни є Громадяни – все інше рано чи пізно «прикладеться». Навпаки – навряд чи.
А ще – УПА НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮВАЛА.
Так, озброєна боротьба в якийсь момент припинилася, коли всі солдати нашої лісової армії виявилися в безіменних могилах або сибірських таборах. Але капітуляції не було. Не було «мирової» з окупантами, визнання легітимності їхнього режиму. Був лише вимушений передих – доки підросте нове покоління бійців. Генерали можуть задаватися в полон зі своїми регулярними арміями, Громадяни не капітулюють.
А ще – УПА ПЕРЕМОГЛА.
Перемогла в 56-му, коли совєти були вимушені «амністувати» повстанців, що вижили, аби хоч якось припинити озброєне протистояння і перестати витрачати величезні ресурси на каральні акції в давно «мирній» країні.
Перемогла в 60-х, коли вимогу незалежності України стали висувати майбутні дисиденти – юні комсомольці зі Східної України, що ніколи в житті не бачили живого «бандерівця».
Перемогла в 90-му, коли київські студенти у своєму палатковому таборі заспівали невідомо ким і як переписані повстанські пісні, а молоді рок-н-рольні команди стали присвячувати УПА свої нові альбоми.
Перемогла в серпні 91-го, коли відвічні вороги УПА, комуністи, скриплячи зубами, були вимушені проголосувати за незалежність України і підняти над своєю верховною радою наші прапор і герб. Прапор і герб УПА.
Перемогла в грудні 91-го, коли на референдумі 92% українців підтримали незалежність. Тобто підтримали програму і мету УПА.
Перемогла в 2004, коли мільйони людей вийшли на вулиці захистити своє право вибору. Над морем киян і гостей, що реве, зі всіх регіонів разом з національними прапорами, помаранчевими і жовтими прапорами нинішніх партій, гордо майоріли червоно-чорні бойові прапори УПА. Їх тримали люди, мало хто з яких може похвалитися дідом-повстанцем. Повстанці через зрозумілі причини рідко встигали обзавестися дітьми. Але ці люди, чиї діди в більшості своїй тихо тягнули лямку покірних «совків», все ж чули, що можна було – ІНАКШЕ. Що БУВ ВИБІР. Що були люди, що ВИРІШИЛИ САМІ. І саме тому їх вистачило на те, аби в потрібний момент зробити СВІЙ ВИБІР, і вийти на Майдан у футболках з портретами Бандери і Шухевича.
УПА перемагає сьогодні, коли модний виконавець в стилі реп-панк раптом говорить на концерті, звертаючись до натовпу хлопців і дівчат, для яких не те що Друга Світова, – для них навіть СРСР як такий – це вже лише рядок зі шкільного підручника: «Хлопці, зовсім недавно, в 43-му, в такі ж осінні дні сотня бійців УПА прийняла бій з трьома батальйонами гітлерівців, оточена в руїнах старого козацького монастиря. Не вижив ніхто, але протрималися вони цілий тиждень. Давайте сьогодні їх пригадаємо» – і видає приголомшливу рок-баладу пам’яті повстанців. І зал, що складається в основному з абсолютно «цивільних», російськомовних в повсякденному житті київських студентів, хором підхоплює приспів.
Або коли виконавець любовної лірики раптом записує альбом переспіваних в сучасному аранжуванні повстанських пісень, відновлених за оригінальними записами 40-х, і ці пісні стають національними хітами, і тисячі київських хлопців і дівчат, чиї діди в більшості своїй не тільки не були в УПА, але навіть не жили в тих регіонах, де УПА воювала, радісно хором кричать «Стрічка за стрічкою набої подавай, Повстанець-українець, в бою не відступай!»
 УПА перемагає, коли у відповідь на чергові свинства режиму сотні людей без заклику якої-небудь партії, просто за листуванням в ЖЖ і Фейсбуці, мовчки вишиковуються уздовж Хрещатика з синьо-жовтими стрічками на рукавах, лацканах, сумочках; приходять під стіни Служби Безпеки з «проханням заарештувати себе як носія державних секретів»; збираються під Парламентом в день розгляду дискримінаційного мовного законопроекту.
У НАС БУЛА УПА. А значить – У НАС Є ВИБІР.
Якщо він був у цих юнаків навіть тоді – тим більше він є у нас сьогодні. В кожного з нас.
І за це варто воювати. До зустрічі в новій УПА!
|
